«Уявний друг» – грандіозна (за обсягом і значущістю) новинка від Стівена Чбоскі – автора бестселера «Привіт, це Чарлі! або Переваги сором’язливих».
«Уявного друга» Чбоскі писав протягом 15 років. Це книга про 2020 рік. Про те, хто стоїть за пандемією грипу (роман-передбачення? Можливо…) Про те, де ховається справжня сила і яку ціну доводиться платити за могутність.
Для кого цей роман? Для дорослих і підлітків, для всіх поціновувачів якісної літератури. Тут поєдналися філософія, фантастика, горор і абсурд, у якому всі алогічності зрештою складаються у чіткий довершений візерунок. За атмосферою «Уявний друг» суголосний творам Стівена Кінґа. Читач бачить світ очима хлопчика, але порушені питання і проблематика твору – цілком дорослі: «Їй хотілося, щоб його дитинство тривало ще дуже довго. Їй хотілося, щоб її син був досить тямущим, щоб вибратися з цього жахіття, але недосить тямущим, щоб усвідомлювати, що він у ньому».
Але він – Крістофер – таки тямущий. Розуміє набагато більше за своїх однолітків (та й дорослих теж), дивиться глибше і точно знає, що «Тиша насправді ніколи не означає просто тишу. Вона завжди – лише затишшя перед бурею».
Цей роман – про вміння помічати і віднаходити суть речей, що губиться за оманливим зовнішнім:
«– Старенькі та діти непомітні для решти світу. Але хочеш дізнатися таємницю?
– Яку?
– Це робить нас непереможними в грі у хованки».
Окремо варто відзначити авторський стиль. Чбоскі грається зі шрифтами, великими й малими літерами, рефренами, розміщенням тексту (а інколи й одного слова) на сторінці. Всі ці нюанси збережено у перекладі – до останньої крапки (або її відсутності).
Звісно, те, що «Уявний друг» став справді мистецькою річчю – заслуга перекладача. Анатолій Хлівний безгоданно впорався з усіма викликами тексту. Якщо зазирати в оригінал, часом здається, що переклад вийшов ще атмосфернішим за першооснову. Емоційним, напруженим, жахаючим і медитативним. Все у тексті підпорядковується загальній ритміці, створюючи відчуття, ніби читаєш поезію у прозі. Бо така особливість української мови. Українська свідомість загалом і культура зокрема мають романтичну і барокову домінанти. І тому українською якнайкраще звучать такі твори, як «Уявний друг» – ті, що існують на межі жанрів, вбираючи найяскравіші риси кожного. Недарма в українській літературі існує стильовий напрям «химерна проза». «Уявний друг» саме такий – химерний і магічно-реалістичний: «Тепер Крістофер подивився крізь ньогО. На хмару. Обличчя. Синій місяць. Затемнення. Кінець світу. Падучі зорі на тлі крихкого неба. Ось ще одна. І ще. Кожна – дочка. Син. Сонце. Душа. Барвисті цяточки в очах Бога…»
Як не загубитися в переплетінні уявного і реального? Довіра до себе – відповідь-ключ чи не до всіх дверей: «Були моменти, коли віра Крістофера коливалася між фактом і фантазією. Хлопець був досить розумний, щоб усвідомлювати: або цей хороший чоловік справді існує, або сам він – просто божевільна дитина, що бродить самотою лісом. Але Крістофер і далі будував хатку на дереві».
«Усе місто вважає, що це грип, але це щось значно гірше. Я попросив би Емброуза допомогти мені, але знаю, що в глибині душі навіть Емброуз вважає мене божевільним. І я дуже сподіваюся, що так і є. Я дуже сподіваюся, що я просто малий псих, що гуляє лісом і спілкується сам з собою. Бо якщо все реально, то світ тепер у каструлі з холодною водою, і вона нагрівається. І я єдиний на землі, хто може це зупинити».
«Уявний друг» – роман про силу, що живе у душі кожного з нас. І ця надпотужна сила – любов, милосердя і всепрощення:
«Крістофер подивився на свою руку. І побачив мотузку. Невидиму. Хлопчик, сам того не знаючи, носив її все життя. Він віддав усю свою могутність мамі не тому, що влада Бога – це всезнання. Влада Бога – це не всесилля. Влада Бога – це любов.
– Я тебе прощаю, – повторив він».
У книзі закладено безліч ідей та сенсів. І тому кожен знайде в ній щось для себе.
● «Ніколи не плутай ввічливість зі слабкістю».
● «Важливо мати щось, на що хочеться чекати».
● «Одні народжуються для розмов. Інші – щоб слухати. І чудово, коли такі двоє сходяться».
Чбоскі метафоричний у найменших деталях, у кожному описі:
● «З-за обрію піднявся гучний крик, що прицільним ударом більярдної кулі влучив у небо, розганяючи хмари».
● «Падуча зоря – це останній подих присмертної зорі, світло якої летить до Землі шість мільйонів років – от скільки часу треба, щоб ми дізналися про смерть зорі. Тож він задумався, що це було. Душа чи зоря? А, може, всі зорі вже згоріли, і на Землі про це дізнаються через шість мільйонів років. А що, як завтра скінчаться ці шість мільйонів років? А що, як люди залишаться самі? Без жодної зорі, крім Сонця. А що буде, як і Сонце згорить? Тоді нашу падучу зорю помітять через мільйони років. Якийсь хлопчик зі своїми друзями, що будуватимуть хатку на дереві. І їстимуть промерзле “Орео” чи щось інше, що там їстимуть люди… Невже, як настане кінець усьому, всі зорі та всі душі зустрінуться? Отакий вигляд матиме кінець світу?»
Та будь-який кінець – це завжди народження нового. А отже:
«Проковтни свій страх, інакше страх проковтне тебе».
Supremus 