● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

Видавництво «Рідна мова» підготувало арт-календар «Трипільські орнаменти» на 2020 рік з логографічною поезією та стильними фото, які показують, де в сучасному житті зустрічаються давні орнаменти.

Дізнатися більше про логографічні зіни від IDentity project можна тут.

А ця стаття розповість про значення найпоширеніших символів трипільської писемності.

Сторінка IDentity project на фейсбуці.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

Джерела зображень і розшифровки логографів:
1. Паламарчук, Є. П. Зорі Трипілля / Євген Паламарчук, Іван Андрієвський. — Вінниця : Теза, 2007. — 142 с. : іл.
2. Трипільські логографічні символи та їх тлумачення.
3. Культурно-історичний портал «Спадщина предків». Трипільські символи та їх тлумачення.

Логографи (від грецького logos – слово та grapho – пишу) – знаки-символи трипільської культури, що позначали певні поняття. Символіка трипільців налічує не менше 300 окремих знаків та блоків. Трипільський орнамент – це і є трипільська «писемність». Трипільська цивілізація мала розгалужену систему міфологічних вірувань, обрядів і ритуалів, що відобразилися і на логографічному письмі.

Можна лише будувати припущення, яким саме чином символіка доби неоліту збереглася до наших днів, але прадавні, родом з трипільської культури знаки бачимо на вишиванках, рушниках, посуді, писанках і навіть у сучасному інтер’єрі. Ці знаки – коло, трикутник, ромб, спіраль, безкінечник, меандр, світове дерево і берегиня. Про них і піде мова у статті.  

Тлумачення символів – письменниці і фольклористки Анни Люднової. 

Коло

Коло стає ключовим елементом багатьох логографів. І може позначати як саме поняття «коло», так і мати безліч інших значень: циклічність, коло року, диск, око, бачити, хоровод, повний місяць, космос, духовне і фізичне начала. Коло є одним із різновидів вогню, солярним знаком.

Трикутник

Трикутник також є втіленням архетипу вогню. Трикутник – знак духу, вершиною догори він символізує чоловіче начало. Також трикутник уособлює троїстість світу (минуле-теперішнє-майбутнє), і, за деякими трактуванням, три стихії: повітря, воду, вогонь.

Вважається, що сучасний тризуб витоками сягає саме трикутника, який постає ще у трипільські часи і надалі часто зустрічається в українській народній культурі.

Ромб

Ромб є символом родючості, він відноситься до архетипу землі, втілюючи чоловіче та жіноче начала. Ромб із крапкою посередині сягає витоками часів Трипілля, а надалі зустрічається у вишивці, символізуючи засіяне поле. Крапка (або хрестик) у ромбі означає зерно. Такий ромб символізує достаток і добробут, адже праукраїнці були насамперед землеробами. Надалі ромбоподібні орнаменти вишиватимуть на сорочках, які носили вагітні жінки до народження дитини, адже цей символ вважали сильним оберегом.

Надалі ромбоподібні орнаменти вишиватимуть на сорочках, які носили вагітні жінки до народження дитини, адже цей символ вважали сильним оберегом.

Спіраль

Трипільці вірили в єдність часів та поколінь, у те, що після смерті завжди слідує життя. Форма логографа втілює безперервний світовий рух. «Спіраль часу» близька за значенням до інших логографів: меандру, безконечника, сварги. Спіраль – символ вічності, безперервності буття та одне із втілень архетипу води.

Спіраля (інша назва – лабіринт) також втілює у собі образ змії, вужа. В українців існував культ вужа як охоронця сім’ї, дому, носія світла й добра. Так, він міг жити під порогом хати чи під піччю, його сприймали як охоронця сімейного вогнища, годували молоком і ніколи не шкодили йому. Окрім того, вуж також пов’язаний із культом води, із плодючістю землі: у слов’янській міфології вуж – син Води і Місяця, священна тварина. Тому не випадково вважалося, що змії з’являються навесні допомагати землеробам. Як і птахи, вони в українській міфології мають власний вирій, тільки підземний, де зимують. Люди вірили, що ті вужі, котрі когось укусили, не допускаються до зимування у вирій.

Спіраль також слугує основою для інших логографів, зокрема логографу, що позначає «зв’язок часів».

Безкінечник

Логограф «зв’язок всього сущого» вважається одним із найдавніших символів безкінечника, який надалі часто зустрічається на посуді та народному одязі українців. Це також і символ захисту, адже праукраїнці відчували тісний зв’язок із предками (культ предків – один із найдавніших у всьому світі) і були переконані, що їхні родичі оберігають їх навіть із «того» світу.

Нагадуючи своєю формою синусоїду, цей логограф також уособлює архетип води, і це не дивно, адже на позначення хвилі трипільці використовували схожий логограф. Безкінечник, як і спіраля, втілює в собі образ вужа.

Вважається, що сварга (свастя, свастика – знак Сварога) та безкінечник, що згодом перетворився у меандр, є найдавнішими елементами українського орнаменту.

Меандр

Меандр – унікальний символ, який вперше знайшли в Україні (хоч у всьому світі він більш відомий як орнамент із грецьких амфор) на Чернігівщині, на Мізинській стоянці, яка датується близько 18 000 років до нашої ери. Орнамент знайдено на браслетах з кісток мамонта.

Дослідники припускають, що мізинські браслети виконували роль календаря – з його допомогою люди могли вираховувати фази місяця. Символ складається зі своєрідних зигзагів.

З часом зигзаги стають основою для багатьох інших трипільських орнаментів, як-от логографу на позначення «справи».

Світове дерево і берегиня

Світове дерево є моделлю світобудови та втіленням ідеї єдності всесвіту. За вертикаллю дерево ділиться на три частини і символізує єдність трьох планів буття: горішнього (небо), проміжного (земля) і долішнього (хаос, світові води, підземний світ). Пізнішою трансформацією образу світового дерева є вазон. На вишитих рушниках і одязі 18-20 століття вже зустрічається вазон як втілення світового дерева. Світове дерево (або вазон), вишите на рушнику, вважалося оберегом.

Культ богині-матері, Берегині, зображення якої зустрічається на посуді та одязі українців 17-19 ст. сягає своїм корінням трипільської культури. За однією із версій, Берегиня роду є антропоморфним образом світового дерева і має спільну з ним семантику. Відповідно логограф «захист роду» семантично є близьким із логографом, що позначає дерево життя. Найчастіше Берегиня зустрічається на вишитих весільних рушниках.

І наостанок – кілька цікавих фактів про логографи:

● Трипільські логографи доводять, що писемність в Україні існувала ще задовго до того, як вона виникла у Шумеро-Аккадській державі. За однією з версій, після занепаду трипільської цивілізації трипільці нікуди не зникли – а понесли свою культуру в Пенджаб і Шумер.

●Візерунок трипільського письма на посуді повторювався по горизонталі, тож навіть якщо посудина розбивалася, її уламки зберігали інформацію.

●Вважається, що найдавніше зображення колеса знаходиться на шумерських фресках півдня Месопотамії (3200 р. до н.е.), але це не так. На трипільських керамічних фігурках зображення колеса датують 5000 р. до н.е.

●Вікентій Хвойка – перший, хто знайшов рудименти трипільської культури, у 1893-94 рр. в місті Київ по вулиці Кирилівській 55. На території України пам’ятки трипільців відомі у 15 областях, а випадкові знахідки – ще в чотирьох. Всього знайдено понад 2300 пам’яток.

●Смайлик – родом з трипільських часів. Логограф, схожий на смайлик, у трипільців означав «сонце».

Хочете дізнатися більше про логографи? Видавництво «Рідна мова» підготувало арт-календар «Трипільські орнаменти» на 2020 рік. На сторінках календаря логографи майстерно вплетені в сучасну поезію, а стильні фото показують, де в сучасному житті зустрічаються давні орнаменти.

Тлумачення логографів написані на основі досліджень відомих науковців, зокрема Є. Паламарчука та І. Андрієвського, Р. Забашти, О. Пошивайло, О. Фисуна, Р. Росовецького, Ю. Коваліва, В. Щербаківського, Л. Чикаленка, Ю. Липи та ін.

Дякуємо за увагу!

Василь Слапчук – видатний укра­ї­нсь­кий про­заїк, поет, лі­те­ра­тур­ний кри­тик і перекладач. Ла­у­реат На­ці­о­наль­ної пре­мії Укра­їни ім. Та­раса Шев­ченка, заслу­жений діяч мис­тецтв Укра­їни. В 2019 році у видавництві «Рідна мова» вийшла друком новинка Слапчука – «Роман & Роман».

– Роберт Вальзер казав, що письменник – це мисливець, слідопит, лазутчик, людина, яка вишукує і знаходить. А що для вас означає бути письменником? Чим для вас є література і мистецтво загалом?

– Я не знаю, що означає бути письменником. Оскільки я пишу, належу до письменницької спілки і т. д., то називаюся письменником. Але у мене нема відчуття «я – письменник». Ніякого пафосу. Я – той, хто пише. Здається, мені вже колись доводилося говорити про те, що письменники, як відьми, бувають вродженими або робленими (навченими). Я належу до роблених письменників. Існує поняття покликання. Навряд чи письменство було моїм покликанням. Письменником я став випадково. Це не означає, що я легковажно ставлюся до заняття, яке обрав; навпаки – надзвичайно серйозно. Настільки ж серйозно, як до життя. Існують професії, які накладають відбиток на людину. Найбільший ґандж письменника – те, що він геть на все починає дивитися як на поживу для творчості. Позитивна риса письменницької праці – вона спонукає до мислення (як діяльності) і осмислення (як аналізу). Письменник може не бути філологом, проте психологом і філософом мусить бути бодай трохи. Література (не лише писання, а й читання) для мене, безперечно, це Шлях (у східному розумінні). Йдеться не лише про фах. Час, коли я почав працювати з собою (чи над собою) і взявся робити себе як особистість, співпав із часом «проб пера»; ці два процеси наклалися один на одного і стали нероздільними. Література стала руслом для вдосконалення. Оскільки вчителя у мене не було, то всі форми моєї діяльності мали приставку «само»: самодисципліна, самоосвіта, саморозвиток… Я застосував речення у минулому часі, оскільки озирався на стартові позиції. Насправді ж процес триває, я продовжую вчитися і проблема вдосконалення залишається для мене такою ж актуальною, як і на початках. А можливо, навіть більш важливою. З часом вивітрюється наївність, починаєш розуміти, що не існує кінцевої форми результату, що долання Шляху – це майже самодостатній процес. Гадаю, головне завдання, яке письменник повинен ставити перед собою, це досягання рівня письма, на якому отримуєш здатність виписувати деталі власного життя, обирати для нього сюжетні лінії, формувати свій характер і вибудовувати стосунки з іншими людьми, ніби вони і ти сам – персонажі твого твору.

– Існує думка, що кожен письменник завжди пише про себе. Наскільки можна ототожнювати героїв (чи певного героя) вашого роману з автором?

– Дійсно, здибаються письменники, які занотовують усе (декотрі вибірково, інші, не відступаючи від подій ні на йоту), що з ними трапилося напередодні, три роки тому або в дитинстві. Наприклад, Чарлз Буковскі («Макулатура» – виняток), Генрі Міллер… Один мій колега переконував мене, що саме таким (невигаданим і правдивим) і повинне бути справжнє художнє письмо. Можливо… Я не проти цього безхитрісного методу. Самому мені цікавіше вигадувати. Щоб вигадки ці не були безглуздими, потрібно бодай трохи орієнтуватися у механізмах, які рухають лаштунки цього світу. Автор повинен вміти створювати характери, протилежні його власній суті. Насправді це не так вже й складно, позаяк у кожного з нас є світлий і темний бік. Завжди можна нашкребти якусь дрібку негативу, аби змалювати образ негідника. Вирішальним у цьому процесі є талант, звичайно ж, має значення його величина. Проте, пам’ятаймо, що навіть краплину води можна використати як збільшувану лінзу. Мені в літературі, як і в житті, не достатньо описувати дії персонажів (чи спостерігати за вчинками людей), завжди хочеться більшого – залізти їм в голову. Усіх виродків, вилупків і різних почвар, якщо вони є в моїх творах, я списав із себе. А всіх добрих самаритянинів різного ґатунку – з читачів. Як же інакше?

– Ви вважаєте надінтерпретацію позитивним чи негативним явищем? Якщо читачі у вашому творі відшукають сенси, яких ви не вкладали, – сприймете це як комплімент чи навпаки?

– Навряд чи сенси, закладені у твір автором, і ті, які віднаходить читач, коли-небудь збігаються повністю. Варто погодитися з тим, що явище надінтерпретації природне і не варто оцінювати його поняттями «добре» – «погане», цим самим переміщаючи зі сфери естетики у сферу етики. Утім місце для моралізаторства тут також знайдеться, оскільки з надінтерпретацією ми мало не щоденно стикаємося у побуті. Наприклад, звертаємося до когось, висловлюючи, здавалося б, якусь зовсім просту річ, а людина тлумачить її на свій лад, ми кажемо «ні, ти не зрозумів, я мав на увазі зовсім інше», а наш співрозмовник продовжує гнути своє… І це може бути не розмова на касі чи адміністратора з клієнтом, а діалог друзів/подруг або подружньої пари. За кількістю змістів, символів, кодів і різноманітних алюзій художній твір, навіть якщо це не масштабний роман, а коротенький вірш, значно перевершує будь-яку побутову розмову. Не варто дивуватися, якщо читач, котрий не п’є разом з автором каву чи пиво, не спить із ним в одному ліжку, іноді інтерпретує твір за логікою, яка може видатися авторові неприйнятною. У цьому випадку я цілком на боці читача. Якщо він знайшов у творі щось таке, чого автор не мав у помислі і від чого запекло відхрещується, тим гірше для автора. Гадаю, кожен повноцінний художній твір завжди повинен містити більше смислів, ніж автор закладав у нього свідомо. Така природа художнього письма – твір завжди більший від свого автора.

– «Смішно писати на снігові, якщо пишеш для вічності», – каже герой вашого твору. А для кого пишете ви і яким уявляєте свого «зразкового читача»?

– Якщо вірити Умберто Еко, то такий читач повинен бути. Більше того, Еко переконав нас, що існує «зразковий автор». На жаль, я з усієї цієї теорії майже нічого не пригадую. Либонь, мій «зразковий читач» мав би бути подібним до мене, цебто alter ego автора. Так само любити літературу, віддаватися їй і перейматися нею. На звичайного читача, котрий просто любить читати, я не розраховую. Лишається покладатися на читачів, які займаються літературою фахово. Я жартома говорив своїм колегам, що пишу роман для докторів філологічних наук. Насправді ж я зовсім не думаю про читача (якщо вибирати між чесністю і коректністю, я вибираю чесність), я навіть не переймаюся собою як автором, єдине, що мене цікавить – твір. Лише твором повинна бути зайнята голова автора. Усі мої ресурси зосереджені на тому, щоби зробити річ максимально досконалою. Коли твір завершений, я звільняюся від цієї залежності, втрачаю з твором зв’язок, він мені більш не цікавий. Для мене є певною проблемою те, що я згодом змушений (презентації, інтерв’ю і т. д.) обговорювати твір, який мені тепер цілком байдужий. Це так, ніби тебе спонукають до розмови про жінку, яку розлюбив, з якою розлучився і голова твоя в цей час зайнята думками про іншу. Очевидно, ця моя проблема виникає тому, що я в силу певних обставин поводжуся не достатньо раціонально (практично), розриваючи зв’язок із твором одразу ж після його завершення, тоді як його ще потрібно «вивести в люди» – опублікувати, шукати рекламні та інші засоби, щоб просувати твір як культурний продукт і як товар у бік потенційних читачів/покупців.

– За теорією Гарольда Блума кожен письменник заперечує свого попередника: вибирає авторитет і своєю творчістю намагається його побороти. Чи згодні ви з цією тезою і якщо так, то кого прагнете побороти?

– Не смію суперечити авторитетові Блума, цілком можливо, що більшість письменників саме так і чинять. Мені ж ніколи не були зрозумілими усі ці війни між «дітьми» і «батьками». Я не міг збагнути, чому для того, щоб заявити про себе, обов’язково потрібно заперечувати когось, хто вже утвердив себе. Мені здавалося, що треба займатися собою, відточувати талант, якщо він є, вдосконалювати письмо… Письменники старшого покоління жодним чином не заважали мені своєю присутністю в літературі, вони, можливо, не були для мене взірцем (за окремими винятками), проте негативу не викликали. Я визнавав їхній авторитет, не відчуваючи, що це якось утискає мене чи пригнічує. Проблема конфлікту поколінь виглядала надуманою і необов’язковою, на мою думку, не існувало об’єктивних причин, які б її обумовлювали. Зостався при думці, що це ознаки людської недосконалості. Такою була моя позиція, коли я належав до покоління «дітей». Лише зовсім недавно, уже перебуваючи в стані «батьків», я зрозумів (аналізуючи поведінку своїх дітей; старшому моєму синові 33, молодшому 15), що бунт «дітей» закладений природою, по суті це інстинкт, тому він зазвичай «сліпий», не конструктивний, однак у кінцевому результаті все-таки продуктивний. Це «механізм», завдяки якому цивілізація рухається вперед, розвивається. Батьки – втілення традиції (позитивна складова) і консерватизму (негативний чинник). Якби діти у всьому слухалися батьків, людство закостеніло б у своєму первісному стані. Ґандж бунту молодих в тому, що він не осмислений, бунтують всі, а світ просувається вперед завдяки тій невеликій щопті, яка пропонує щось нове, а не тільки заперечує старе. Я намагався донести своїм синам, що до явища бунту потрібно ставитися раціонально, тоді він перестане бути конфліктом поколінь. Для цього, я, як батько, не повинен вимагати, щоб мої сини робили все «по-моєму», позаяк я начебто знаю, «як правильно». Я повинен розуміти, що мій досвід десь частково, а десь повністю застарів. Досвід батька – це лише інформація, яку я надаю до послуг своїм синам, а вони на свій розсуд вибирають, що їм може стати у пригоді. Діти, зі свого боку, повинні знати, що коли їм кортить мені перечити, це нормально, однак, аби протест приносив користь, а не шкоду, вони не повинні відкидати батьківські напрацювання суцільним гамузом. Традиція корисна тим, що зберігає напрацювання попередніх поколінь. Жодне покоління не розпочинає з нуля, а вибирає з традиції положення, які можуть бути базовими або ж, від яких можна відштовхнутися. Я розпочав із літературних процесів, а завершив суспільними. Вони тотожні. На мій погляд конфліктність поколінь спричинена не так «нерозумною» поведінкою дітей, як авторитарною позицією батьків. Батьки надто заклопотані своєю поважністю і своїм верховенством, тому не завжди діють, виходячи з позицій та інтересів дітей.

– Зазвичай всім авторам ставлять питання «які ваші улюблені письменники». А я спитаю: яких письменників ви недолюблюєте і чому?

– Я намагаюся вибудовувати своє життя так, щоб визначальними і керівними в ньому були позитивні, а не негативні фактори. У мене нема письменників, яких я не люблю. Є письменники, яких я не читаю. Силоміць мене до читання ніхто не спонукає, тому й проблем не виникає. Якщо говорити про жанри, то колись я у великій кількості читав гуморески, детективи, фантастику… А тепер не читаю. Не тому, що тоді любив, а тепер не люблю. Не відчуваю потреби. Треба зізнатися, що я прочитав багато різного мотлоху, особливо у дитинстві і юності. Я читав все підряд. Читання приносило мені задоволення… Це не найкраща зі спонук. Тому, це з’ясувалося тільки згодом, від того читання я отримав не тільки користь, а й шкоду. Я зараз не стану зважувати, чого більше… Однак треба мати на увазі: якщо ми бачимо дитину з книжкою, то головне не те, що вона читає, а те, що вона читає. Оскільки література – мій фах, я читаю з багатьох причин, різні жанри, різні автори… Це вже навіть не звичка, а спосіб життя. Читання залишається моєю потребою. Потреба ця зумовлена специфікою мого буття, мені необхідна пожива, паливо, як уран для атомного реактора, аби я міг повноцінно життедіяти.

– До якого літературного напряму чи течії ви віднесли б свій «Роман & Роман»? Я б сказала, що це один з найпостмодерніших романів у сучасній українській літературі.

– І я б так сказав. Щодо напряму, то це вже не мій клопіт. Хоча… Знову я ловлю себе на думці, що для сучасного українського літпроцесу мало написати твір, його треба ще прилаштувати, створити йому репутацію, переконати всіх, що це епохальна річ, типу «Улліса» Джойса, і далі в такому ж дусі. Я не роблю цього не через скромність. Це радше лінощі. А правдивіше – невміння перебудуватися. І в цьому напрямі, безперечно, треба працювати. Поетика, якщо вона не озброєна політикою, приречена скніти. Політика ж проста: письменник у своїх «рекомендаційних листах до читача», не обов’язково повинен бути правдивим, головне – переконливим. Треба робити висновки, треба вчитися.

– Чим для вас є інтертекстуальність? Чи згодні ви із засадою постмодернізму, що все, про що можна було написати, вже написано, і кожен новий текст є метатекстом, що виростає на ґрунті текстів попередніх?   

– Я намагаюся уникати крайнощів, коли йдеться про «взагалі», коли ж справа стосується конкретики, то, на мій погляд крайнощі обов’язкові. Принаймні – рекомендовані. (Не  хотів би виглядати категоричним і дидактичним). Для цього роману інтертекстуальність – наріжний камінь. Свого роду – наочна форма інтертекстуальності. Цю річ можна трактувати як маніфест інтертекстуальності. Це і є та крайність, про яку я казав. Не хотів би залазити у хащі теорії, інакше я написав би монографію, а не роман. Не вважаю фатальним факт (чи припущення), що в цьому світі все вже було. «В этом мире умирать не ново, / но и жить, конечно, не новей». У будь-якому випадку ми в цьому світі вперше (реінкарнації лишимо буддистам), і це дає нам поважну підставу вважати цей світ для себе новиною. Інтертекстуальність же дійсна лише в тій мірі, в якій людина начитана і проінформована. Окрім цього людина так влаштована, що вона потребує повторень. Чимало речей (смислів) не доходять до неї з першого разу. А існують слова (змісти), які вона готова чути безмежну кількість разів. Наприклад, коли йдеться про кохання.

– Якщо вже заговорили про постмодернізм: як ви вважаєте, епоха постмодернізму минає? Що прийде йому на зміну? Теоретики літератури пропонують безліч термінів на позначення нового напряму, що формується: постпостмодернізм, метамодернізм, псевдомодернізм, цифромодернізм, автопостмодернізм… А як би ви назвали літературу майбутнього?   

– Якщо говорити про постмодернізм як епоху, то вона, очевидно, закінчилася. Хоча, гадаю, постмодернізм як явище себе ще не вичерпав повністю і буде продовжувати існувати паралельно з іншими напрямами, але вже як одне із літературних явищ, як скажімо, той же модернізм, якому він прийшов на зміну. Цифромодернізм (чи кібермодернізм), мабуть, набуватиме поширення в Інтернеті, у віртуальному просторі. Можливо, він буде найбільш розповсюдженим, але, скоріш за все, в ньому буде найменше літератури як такої. Метамодернізм навряд чи розвинеться у течію, яка б домінувала, а так і залишатиметься напрямом для «особистого пошуку», либонь, у цьому і полягає його цінність. Свого часу модернізм відкрив літературі доступ до тем, які раніше цнотливо оминалися. Постмодернізм привів літературу до вседозволеності, повністю знищив ієрархію цінностей, зрівняв центр із периферією, взяв на кпини все те, що до того часу вважалося святим… Від цього література і набула, і втратила. Віриться, що більше набула. Побоююся, аби після такого розвою літературного свавілля не розпочався зворотній процес. Цілком можливий регрес у формі політкоректності (або й псевдополіткоректності), табуювання якихось певних тем заради недопущення дискримінації расової, гендерної чи якої завгодно іншої. Це може мати локальний вигляд, а може перетворитися у масштабний рух за здорову літературу.

– У чому, на вашу думку, полягає місія літератури? 

– Переконаний, у літератури багато місій. (І всі вони, мабуть, за назвою фільму з Томом Крузом, нездійсненні). Я зустрічав багато визначень літератури. З ними можна погоджуватися або не погоджуватися. Це ж не теорема Піфагора чи закон теорії відносності Ейнштейна. Література не має практичного застосування. Як і мистецтво загалом. Однак вона існує. У цьому її загадковість, привабливість і сила. У світі багато «непотрібних» речей. Квіти, наприклад. Польові квіти – це звичайний бур’ян. З якихось причин (естетичне задоволення) людина взялася культивувати цей бур’ян, віддавши під декоративне квітникарство величезні ділянки землі, на яких можна було б посадити картоплю чи посіяти пшеницю. Звичайно ж, і від квітів деяка користь є: з декотрих бджоли нектар збирають, перетворюючи на мед, з інших вдається ефірної олії надушити, для парфумерної чи фармакологічної промисловості… Якщо літературу добряче у лещатах ненаситних людських інтересів затиснути, то й із неї вдасться якусь користь вичавити. У мене нема готової відповіді на Ваше запитання. Я написав більше тридцяти книг, захистив кандидатську дисертацію з філології… Чи знаю я, для чого існує література? Ні. Чи потрібна вона мені? Так. Місія літератури залежить від того, що у людини в голові. Напевно ж ця місія існує. І чим важливіша вона, тим менше тебе непокоїть. Особисто я не зобов’язував би літературу ні до чого. Я просто хотів би, щоб вона продовжувала бути.

– Який відсоток у вашій письменницькій діяльності займає натхнення, а який праця?

– Я не знаю, що таке натхнення. Лише з чужих слів. Наскільки я розумію, натхнення полегшує працю. Ти ніби трішки одержимий, із тебе пре – лише встигай записувати. Чи шкодую я, що мене не відвідує натхнення. Ні, я ніколи не просив і не шукав натхнення. Усьому є ціна. Якщо в одному місці щось дається, обов’язково в іншому відбирається. Я б не став ризикувати. Все, що я написав, я написав власним зусиллям. Мене це влаштовує.

– Що ви порадили б письменникам-початківцям?

– Мої уявлення про літературу давно і безнадійно застаріли. Світ міняється, міняються технології, міняється мислення… Якби я розпочинав зараз, я був би зовсім іншим письменником, ніж є нині. І будучи тим іншим письменником, я б точно не роздавав порад безплатно. А досвід того письменника, яким я є зараз, не дає мені впасти в оману, ніби мої поради справді комусь потрібні (можуть стати в пригоді), навіть якщо їх у мене просять. Звісно, існують певні формальності, церемонії, зрештою, елементарна чемність… Тому я відповім. Якщо ви надумали розпочати писати і вирішили зробити внесок саме в українську літературу, то пишіть зліва направо. Хоча це не обов’язково.

Трохи про історію створення «Роману & Роману»

Василь Слапчук так коментує появу свого роману:

«У цей бізнес, як би сказали американці, я потрапив випадково. В американських фільмах, незалежно чи йдеться про кілера чи продавця старих автівок, чи наркодилера – всі вони позиціонують себе як бізнесмени. Я міг би займатися багатьма справами. Але в один момент масштаби мого вибору, пошуку і реалізації себе катастрофічно зменшилися. Звелися до чотирьох стін, майже до в’язниці. Можливо, це рішення тоді видалося мені найоптимальнішим – я спробував стати письменником. Що таке творчість? Це якась робота, заняття, які мають естетичні ознаки чи цінність. У світі багато вишуканих речей. Найперше в природі: квіти, метелики, жінки… Чимало шедеврів, створених (іноді в свідомому намаганні перевершити природу) людиною. Споглядання цих плодів творчості викликають захоплення і пробуджують бажання наблизитися до цієї краси, щоб осягнути закони її досконалості, і спонукають до творчості. Гадаю, найважливіша функція літератури в тому, що вона здатна міняти хімічний стан людини. Навіщо ми куримо цигарки чи траву, вживаємо алкоголь?.. Для зміни станів. Література також спроможна приносити кайф. Мені захотілося написати роман про одержимість літературою. Цей роман я писав 15 років. Не день у день, з тривалими перервами, але постійно тримав у голові. Нарешті він матеріалізувався. Зусиллями видавництва «Рідна мова». На сайті видавництва, якщо хто бажає, його можна замовити і придбати. Там він найдешевший. В якомусь попередньому інтерв’ю я пожартував, що написав роман для докторів філологічних наук. Насправді «Роман & Роман» може бути цікавим для всіх, хто любить літературу так, як я 🙂 Це парафраз Квентіна Тарантіно, він так сказав про кіно 🙂 »

 

«Бути письменником.
У незнаний час.
У незнану годину».

Новий роман Василя Слапчука називається «Роман & Роман». Назва багатозначна, і кожен читач розшифрує її по-своєму. Та головне в ній – знак &, що вказує на безліч іпостасей твору і відкритість тексту до інтерпретації. Один твір вміщує в собі кілька романів (і Романів…) Яких саме? Я виділила деякі з них (пам’ятаємо, що перелік неповний, адже кожне нове прочитання наповнює текст новими сенсами).

Роман про війну

Про тих, хто на війні, і тих, хто вдає, що її нема. Це роман-нагадування, що війна триває:

● «Коли йдеться про війну, людська безпристрасність дуже часто виявляється синонімом банальної байдужості. Надто багато людей прагнуть забути війну в час її тривання. Хіба забути війну не означає забути тих, хто воює і воював, хто загинув?»

● «Якщо війна не зачіпає вас, ніяк не впливає на ваш світогляд, то ви мертвий. Не просто мертвий, а мертвонароджений».

«Роман & Роман» – спроба оживити мертвонароджених. Автор використовує потужну символіку, базові архетипи, аби сягнути своїм Словом глибин людської душі. Отже:

Роман-символ

Символи майстерно вплетені у тканину тексту, вони виступають ретрансляторами найважливіших думок та емоцій. Найемоційніші моменти твору – глибоко символічні.

«Припинився артилерійський обстріл так само раптово, як і розпочався. Сільська вулиця тепер нагадувала щойно переоране поле. Ні хат, ні військової техніки, ні людей. Лише кущ, що видав себе за монстра, якимось чином зберігся. Він і зараз нагадував морду якоїсь тварюки, тільки тепер ця тварюка мала не загрозливий, а похнюплений, наляканий вигляд. Роман був вражений – вона плакала чорними слізьми. Це з соняхів випадали зернята. За хвилину перелякана потворка вже дивилася на нього порожніми білими очима. Це були очі сліпця».

В основу символіки уривку покладено архетип вогню. Сцену побудовано на контрасті: життєдайний вогонь протиставляється вогню смертельному.

Соняшник є солярним знаком. Культ сонця зустрічається в усіх проявах української народної культури – плетіння вінків, водіння хороводів, випікання короваю, уявлення про циклічність часу… Соняшник візуально імітує сонце і символізує життя. Із суто прагматичної точки зору соняшники годували землеробський народ, а ще – захоплювали тим, що завжди поверталися до сонця. Можна сказати, що соняшник – це рослинний символ України.

Слапчук розкриває суть війни через символ осліплого порожнього соняшника, що скинув зерна чорними слізьми. Артилерійський обстріл, вогонь, що несе смерть, загасив вогонь життя.   

Роман-метафора

«Роман & Роман» наскрізь метафоричний. Композиція втілює метафору року: дванадцять розділів відповідають дванадцяти місяцям. Герої твору названі невипадково: Роман і Новела, Слава й Міра…

Та й чи не кожне речення роману – метафоричне:

● «Маестро вправно обертає усмішку на вустах, ніби млинця на сковорідці, на другий бік. Таке враження, що у нього один клопіт – аби та усмішка не підгоріла».

●«– Виразність ваших слів не поступається слідові чобота на конверті, що адресований із вічності у безвість».

● «Правда – як кров на асфальті. Сьогодні вона ще є, а завтра її змиють».

Роман-пошук

Пошук себе, власної ідентичності, осмислення свого існування в круговерті днів і спроба зрозуміти: варто будь-що вибиратися з лабіринту – чи прийняти його, жити в ньому (і з ним) у гармонії? Автор запитує…

«– Умберто Еко казав, що в темні віки ключ до пізнання світу не може бути знайдений на прямій дорозі, а тільки в лабіринті.

– А як знати, що ти в лабіринті, а не в пастці?»

…І сам натякає на відповідь:

«– У цьому лабіринті я знайшла себе, – мовить вона. – Усі шукають вихід, а треба шукати себе».

Роман про вміння Бачити і Чути

«– Метре, ви слухаєте радіо?

– Я слухаю Всесвіт, – відповідає Маестро».

«Роман & Роман» спонукає навчитися бачити в темряві, бачити темряву і не боятися визнати, що вона існує. Бо ж:

«Усевидюще око і в темряві бачить».

А також нагадує, що у світі рідко трапляється суто чорне чи біле, частіше – півтони, а добро і зло тісно переплітаються:

«– Я не бачу вас. Чому так темно?

– Це не темрява, це надмір світла».

Роман-інтертекст

На інтертекстуальну основу твору вказує підзаголовок – роман-цитатник. За теорією постструктуралістів, кожен текст є інтертекстом, кожен текст – це нова тканина, зіткана зі старих цитат.

Головний герой роману, Маестро, каже:

«У своїй творчості я сповідую інтертекстуальність».

І має величезну бібліотеку, аби тисячі книжок нагадували, що все вже сказано, все написано. Чи сумно це усвідомлювати? Зовсім ні, навпаки, для письменника це велика розкіш – відчувати споріднення з усім багатством людської думки.

А ще зверніть увагу на імена двох героїв, двох Романів:

«– Що означають літери, якими нас Старий позначив? – озвався Роман Z.

Роман S, який перед дзеркалом зав’язував краватку, неуважно здвигнув раменом:

– Не цікавився».

Знакова праця Ролана Барта, маніфест інтертекстуальності, має назву «S/Z». До того ж у новелі Бальзака «Сарразін», яку аналізує Барт у «S/Z», головна героїня Замбінелла виявляється чоловіком, а не жінкою. І коли Новела в «Романі & Романі» еволюціонує до Романа, читач ще ясніше бачить алюзію на Барта.

P.S. З «S/Z» вийшла гіперінтерпретація – автор не вкладав в імена персонажів посилання на Барта. Але текст промовляє це. Будь-яка інтерпретація – не тільки виявлення того, що автор намірявся розповісти, а й опроявлення того, що текст промовляє незалежно від інтенції автора. Недарма Томас Манн казав, що великі твори мають не тільки власну волю, а й власне честолюбство, яке може набагато перевищувати честолюбство автора.  

Інтермедіальний роман

«Роман & Роман» – не тільки про літературу, а й про мистецтво загалом. Варто відзначити тонкий гумор, з яким Слапчук говорить про мистецтво, творців і критиків:

● «– Збирати книжки заради книжок – це ще гірше, ніж творити мистецтво заради мистецтва.

– Що ти маєш проти чистого мистецтва?»

●«Подлубавшись у пам’яті, він знайшов доречним вислів Вітольда Ґомбровича: «Яка ж це натяжка – твердити, що Ван Гог чи Сезанн передали на полотні свою індивідуальність! Якби мені, письменнику, сказали, що я маю висловити себе яблуком, то я сів би і заплакав від приниження»».

●«Обов’язкова порада від Золя: «У вас має бути луджений письменницький шлунок, спроможний перетравити всі дурниці, які про вас писатимуть. Не піддавайтесь почуттю відрази. Кожного ранку, вставши з ліжка, будьте ласкаві проковтнути натще живу здоровенну жабу, після цього ви зможете ковтати найгірші статті сучасних критиків без нудоти»».

Роман-носій культурної пам’яті

Кожен текст є конденсатором культурної пам’яті. З погляду семіотики, культура – це колективний інтелект і колективна пам’ять, що вбирає у себе і зберігає найважливіше. Все другорядне відсіюється часом, а значуще – закарбовується на сторінках нових творів.

Актуалізувавши надбання світової філософської думки, «Роман & Роман» привносить нові смисли в давно сформульовані істини.

Роман-діалог

Той діалог, у якому народжується істина. Читаючи роман, інколи ви чутимете поліфонію голосів, що звучать одночасно, сперечаються, перебиваючи одне одного, та врешті з хаосу полярних думок народжується космос Розуміння. Заради нього герої й діалогізують зі світом.

«Роман & Роман» – чи не найпостмодерніший твір сучасної української літератури. В основі постмодернізму лежить концепція смерті великих наративів (релігії, ідеології і т.д.). Тож роман (і Роман) усе ставить під сумнів, іронізує, полемізує з авторитетами,  відкидає традиційні наративи заради постання нового – наративу Істини.

●«Безглуздо ставати на Дорогу приречення і безвиході, коли існує Шлях пробудження».

● «Та чи багато важить будь-чий оптимізм з огляду на відчай Франца Кафки?»

Вирішувати вам.

«Роман & Роман» завжди залишатиметься відкритим для нового сприйняття і розуміння. Бо «Роман & Роман» – справжній мистецький витвір. А мистецтво, як казав Ніцше, дане нам для того, щоб ми не загинули від правди.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

«Роман & Роман» можна придбати тут.

Дякую за увагу, в наступній публікації читайте інтерв’ю з Василем Слапчуком – цікаву розмову про те, як воно – бути письменником, яким має бути «зразковий читач» і яка епоха прийде на зміну постмодернізму.

IDentity project – незалежна група митців (Олена Бодасюк, Дарина Гладун, Анна Люднова, Наталія Мандрицька).

На Книжковому Арсеналі-2019 і Форумі видавців-2019 ми презентували зін логографічної поезії, який представив старовинну писемність Трипілля у верлібрах, що актуалізують і переосмислюють українську фольклорну традицію. Візуальний матеріал показав, де в сучасному житті зустрічаються логографи.

Зінів було п’ять – чотири індивідуальні і спільний, написаний на полотні, у який увійшли найкращі матеріали з індивідуальних. Таким чином відвідувачі заходу побачили, чим відрізнялися підходи до створення зінів, і як чотири різні роботи перетворилися на спільну цілісну концепцію IDentity project.

Що таке логографічний зін?

Зін логографічної поезії – синтез мистецтв, що поєднує сучасну поезію з фольклорними елементами – логографами Трипільської культури. Зін ознайомив відвідувачів презентації з верлібровою поезією, а також цікавим, але недостатньо відомим явищем українсього фольклору – логографами, тобто писемністю Трипільської культури. Логографи першопочатково використовували як мову, пізніше вони трансформувалися в більш відоме для нас явище – орнаменти. У логографах закладено безліч сенсів: від повсякденних людських клопотів та взаємодії одне з одним у соціумі до осмислення  світобудови, природних явищ і стихій, які  безпосередньо пов’язують нас із міфологією українського народу. Наприклад:

Логографи слугують своєрідними кодами, які слід дешифрувати. Розуміння цих кодів є шляхом до усвідомлення власної ідентичності та незмінних аспектів людського буття.

У поезії ж логографи отримують авторське переосмислення, виступають не лише заміною окремих мовних одиниць, а й уособленням головної думки, ідеї та самої поезії в цілому. У взаємодії верлібру та логографів зіштовхується праукраїнська реальність із сучасністю і, як наслідок, стираються категорії часу та простору. 

Пропоную вашій увазі логографічні поезії із зіну Наталії Мандрицької.

Яка ідея нашого заходу?

Творчий колектив IDentity project хоче показати, що українська народна культура – сучасна. Питання в тому, чи готові ми впустити її у своє життя і творчість, чи будемо й далі сприймати її винятково у вітрині музею. «Музейність», на жаль, досі характеризує сприйняття народної культури. Український фольклор здається нашим сучасникам морально застарілим, і вони відчуджуються від нього як від чогось неактуального й непотрібного. Наш зін – спроба сказати, що традиційна культура – жива, придатна для використання, тож для створення зіну ми використали як сучасні медіа, так і традиційні для декоративно-прикладного мистецтва матеріали, експериментували з формою та вживанням писемності трипільців.

Зін поєднує текстову й візуальну складові. До вашої уваги матеріали із зіну Олени Бодасюк.

Такий вигляд має логограф «знаки пам’яті» у графіті:

Колаж – можливість у буквальному сенсі наповнити «форму» логографа його значенням:

Презентації зінів логографічної поезії відбулися на Книжковому Арсеналі, у Залі «УВК», 24 травня 2019 року та на львівському Форумі видавців-2019, 20 вересня у Пороховій вежі. Дякуємо всім, хто завітав!

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

Для поціновувачів прекрасного видавництво «Рідна мова» підготувало  арт-календар «Трипільські орнаменти» на 2020 рік з яскравими фото, поезіями IDentity project і, звісно, логографами. Арт-календар доведе, що українська народна культура – сучасна і модна! А стильний дизайн календаря даруватиме естетичну насолоду весь наступний рік!

Сторінка IDentity project на фейсбуці.

Текст статті – результат спільної праці, тож дякую Анні Людновій, Наталії Мандрицькій і Дарині Гладун!

Урбаністика в літературі. Це твори про місто; твори, дія яких розгортається в місті; і навіть ті твори, де місто згадується епізодично, звісно, якщо автор написав епізод не тільки, аби збільшити кількість друкованих знаків.

В Європейській літературі

Коли в літературі виникла урбаністична тема? Коли з’явилися міста. В Європі урбаністика зявляється вже в античній літературі (взагалі все, що існує в літературі, зявилося за часів античності – якщо не в повністю сформованому вигляді, то на рівні окремих елементів).

Запановує міська тематика в європейській літературі в 19 столітті. Причиною стали швидка урбанізація і науково-технічний прогрес. Тобто саме життя диктувало митцям актуальну тему. Спершу до урбаністичних мотивів звернулися прозаїки–реалісти, прагнучи якнайточніше передати навколишню дійсність.

А трохи згодом урбанізм поширюється і в поезії та найяскравіше виявляється в літературі модернізму. Поети-урбаністи світового рівня – це Шарль Бодлер (Франція), Еміль Верхарн (збірка «Міста-спрути», Бельгія) і Волт Вітмен (Америка).

Пропоную вашій увазі верлібр Віслави Шимборської (1923–2012) з елементами урбаністики:

Вокзал

Мій неприїзд до міста N
відбувся за розкладом.

Тебе було попереджено
ненадісланим листом.

Тобі вдалося не прийти
у зазначений час.

Потяг прибув до третього перону
Зійшло багато люду.

Ішла у тисняві до виходу
відсутність моєї особи.

Кілька жінок підбігло
на моє місце
в тому поспіху.

До однієї підсів 
незнайомець.
Вона ж одразу
впізнала його.

Вони обмінялися
не нашим поцілунком,
під час чого 
зникла моя валіза.

Вокзал міста N
на «відмінно» склав іспит
з об’єктивного існування.

Ціле залишилось 
на своєму місці.
Фрагменти проступали
на визначених лініях.

Відбулося навіть
домовлене побачення.
Поза досяжністю
нашої присутності
в раю, що втратив
правдоподібність.

Де ж інакше.
Де ж інакше. –
Як же ці слівця шарудять.

В Українській літературі

Замість епіграфа – поезія Василя Голобородька (нар. 1945):

Неможливе місто

Те місто було із роси і битих скелець.
І ти ходила у тому примарному місті і носила у кожній руці по свічці.
Ті дві берези вадили взяти тебе за руку, аби показала мені дивне скляне місто, яке для мене вибудувала.

В Україні урбаністичні мотиви наявні вже у фольклорі, а потім розвиваються в давній літературі. В епоху Середньовіччя місто вважалося втіленням впорядкованості, мудрості, життя на засадах християнства. А от в 19 столітті сприйняття міста кардинально змінюється. У прозі 19 століття місто постає загрозою, символом загубленості й можливістю втратити себе (наприклад, роман «Повія» Панаса Мирного).

У 20 столітті сприйняття міста знову змінюється, тепер місто – індустріальний, культурний і науковий центр, місце, де народжуються та втілюються прогресивні ідеї. Місто у свідомості людей починає пов’язуватися з можливостями й розвитком. Для прозаїків-модерністів місто – простір, у якому герої не просто перебувають, а співіснують з ним; у їхній творчості місто стає органічним середовищем і самобутнім образом.

Величезний внесок у розиток міської тематики зробити поети-футуристи. Місто надихало їх, ставало новою темою, для якої знаходилася нова форма вираження (яскравий приклад – авангардна поезія). Футуристи сприймали місто двояко: з одного боку це благо, потужна структура, вражаюча сила, а з другого – ця сила небезпечна, така, що назавжди підкорює собі людину.

Постмодерністи розглядають місто як вузлову точку, де стикаються і співіснують різні культури, мови, це перетин епох – з відлунням минулого і передчуттям майбутнього.

І на завершення – верлібр Віктора Кордуна (1946–2005):

У нашому місті — сніг

До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг

Вже всі
із середини зіниць до пучок
все болючіше відчувають його білину
вже всі диктори радіо й телебачення
і всі газетні шпальти
від ранку до ночі
кричать
кричать
що у місті — сніг
але ніхто не може його
виявити

Тільки:
варто друзям чи незнайомим потиснути одне одному руки або ледь торкнутись плеча як обоє біліють і кам’яніють назавжди їх звіддалік обходять на тротуарах і жіноче волосся розростається так що дарма обрізати жене за пасмами снігу невикритого і деревам трамваям та людям важко в ньому і важко дихати і дзигарі цокотять цокотять не маючи сили спинитися хоч давно непідтягнені гирі вже лежать на підлозі і вогонь горить і горить боячись ворухнутися а дрова геть уже витліли тільки б не гірше тільки б не гірше і одні жінки народжують підряд без зачаття вже мабуть по восьмій дитині а інші роками здержують у собі єдину і ніхто більше не виходить на вулицю будинки витиснули із себе вікна і двері і в глухих своїх стінах стискаються і стискаються вже кутки рівніші за стіни і мовчки в кожному домі без їжі без сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста

До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг:

дні минаються
минаються ночі
але час стоїть.

Ігор Мітров – поет, перекладач, лiтературознавець. Лауреат лiтературних конкурсiв «Гранослов» (2015), «Смолоскип» (2017), фiналiст «Молодоi Республiки Поетiв» (2016). Вiршi публiкувалися в антологiях i перiодицi, у тому числі зарубіжній. Автор книжки «Голландський кут».

***

будьте сірі
неначе асфальт
будьте тверді
ніби звірі
у пошуках сонця
у пошуках сенсу
ставайте
дикими псами
кусайте повітря
стискайте землю
в долонях
допоки вода
потече
допоки стіна
замироточить
вчорашнім
вапном

У поезії ідея звільнення від застарілого передається образом стін, що мироточать минулим: «стискайте землю / в долонях / допоки вода / потече / допоки стіна / замироточить / вчорашнім / вапном».

Білий вірш показує безглуздість пошуку сенсу: «у пошуках сенсу / ставайте / дикими псами / кусайте повітря». Шукати сенс – наче кусати повітря. Процес пошуку передається образом диких псів: буйних, некерованих.

Малевич бачив причини воєн та інших бід людства саме у сприйнятті кожного явища через призму практицизму. Бажання наділити сенсом все навколо для супрематистів означало прагматичне ставлення до світу, що врешті-решт призводить до катастроф.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

упритул наближається тиша
кладе на плече шестипалу долоню
німа теплота розливається тілом
мов небом холодне нічне молоко

шестипала долоня
мертві вуста
в яких ані звуку
лінія долі

тиші цілунок

Білий вірш будується на контрасті чорного і білого – кольорів першої стадії супрематизму: «упритул наближається тиша / кладе на плече шестипалу долоню / німа теплота розливається тілом / мов небом холодне нічне молоко». Супрематизм цих рядків посилюється образами тиші та німоти – втіленням супрематичного спокою.

Спокій – ключовий образ поезії. Тиша з’являється у першому рядку, проходить через увесь твір і повністю розкривається наприкінці поезії: «мертві вуста / в яких ані звуку / лінія долі / тиші цілунок».

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

зомліла зміїна земля
зомлілий собачий язик
зомліла людська
у судомах мовчить

колоти блискучою голкою
пускати сріблясту або золоту
слабкість блискучу
слабкістю стати самому

бути слабким
як розплавлене золото
мовчазною землею
у формі блискучого болю

Колір для Малевича означав перш за все відчуття: «Колір і форма нічого не оформлюють, а тільки прагнуть висловити таємничу силу відчуттів. Художник не може збагнути світ – художнику доступно тільки відчуття світу. Відтворена форма – не форма, а вираження живописного відчуття».

Форма та колір як у живописному супрематизмі, так і в поезії виражають відчуття. Автор асоціює золотий колір зі слабкістю, а блиск – із болем: «пускати сріблясту або золоту / слабкість блискучу / слабкістю стати самому / бути слабким / як розплавлене золото / мовчазною землею / у формі блискучого болю». Колір у митців-супрематистів часто набуває неочікуваного значення.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

аталанта ІІ

не заплющуючи очі пірнав на дно океану у пошуках перлів
зрідка мружачись пірнав на дно океану у пошуках спокою
залишивши очі на березі пірнав на дно океану
у пошуках щастя
згодом ми сиділи на піску білому наче сліпота
і я робив тобі намисто не розбираючи улов
перли і сльози схожі – вони блискучі
перли і крики схожі – вони тверді
а ти ж попереджала – пірнай за щастям із розплющеними очима
попереджала – пірнай за спокоєм із розплющеними очима
сотню разів казала – не потрібні мені твої перли
не вірив і мішаним намистом тебе обряджав
і ось над твоїми засмаглими грудьми
перли крики і сльози на сліпоту нанизані
так і кохалися з лихом між тілами
допоки якось уранці ти не зникла
допоки якось уранці сам не прокинувся
із намистом на шиї
із розплющеними
очима

У білому вірші Ігор Мітров звертається до образу спокою: «зрідка мружачись пірнав на дно океану у пошуках спокою / залишивши очі на березі пірнав на дно океану / у пошуках щастя». У вірші спокій дорівнює щастю так само, як у Малевича спокій дорівнює божественному началу.

Спокій Малевич розумів як божественний стан відчуження від усього сущого. Світогляд митця був близьким до філософських ідей деїзму (Бог створив світ, однак не втручається в його подальший розвиток). Малевич писав: «Бог, створивши світ, відійшов у вічний спокій, увійшов у сьомий день в царство своє, а отже, він уже не міг знати, що сталося з його творінням, попри те, що він всезнаючим  має бути. Але можливо, він і знав, що трапиться з Адамом, але так було потрібно заради досконалості. У всякому разі, увійшовши в сьомий день, Бог увійшов у повний спокій, адже досконало вибудував світ».

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

люди йдуть не лишаючи сліду
люди йдуть не лишаючи сліз
у вогні

вогонь – їхній батько і син
самі собі діти – ідуть
на багряному тлі променистих заграв

вони йдуть і не плачуть
земля під ногами
судомно хапає повітря

останнє
зелене
вчорашнє

У поезії колір другої стадії супрематизму поєднується з образом безпредметності: «люди йдуть не лишаючи сліду / люди йдуть не лишаючи сліз / у вогні / вогонь – їхній батько і син / самі собі діти – ідуть / на багряному тлі променистих заграв». Червоний тут – і початок (батько), і продовження (син). А ті, хто йдуть на червоному тлі – не залишають по собі нічого.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

ми зростали в цім полі
поміж цих трав
пили сонце й тепло
з розмальованих глиняних чаш

ми бігали босі
м’якою стернею
топтали стежки у хлібах

маленькими ніжками креслили дивні фігури
пили щастя й любов
із рожевих і збуджених вуст

лежали в траві
і раптово здіймалися вгору
забувши про землю

тепер
ми понуро йдемо
по сірій безплідній землі
наші очі зів’ялі
мов зірвані квіти

йдемо
невідомо куди
вигоряє волосся на сонці

ми прозорі плювки батьківщини
ми сухі колоски без зерна

ми з тобою
мов квіти
без коренів

Білий вірш відображає таку ознаку супрематизму, як ірраціональність: «ми понуро йдемо / по сірій безплідній землі / наші очі зів’ялі / мов зірвані квіти / йдемо / невідомо куди». Сіра безплідна земля – прообраз «Ніщо». Рух невідомо куди є ірраціональним рухом. Малевич осмислював «Ніщо» саме як ірраціональну сутність.

У поезії присутній геометризм: «топтали стежки у хлібах / маленькими ніжками креслили дивні фігури». Тобто, на площині ліній (на стежках) творяться інші фігури. Завершальні рядки поезії стверджують порожню форму без змісту та свободу, відсутність прив’язки до місця: «ми сухі колоски без зерна / ми з тобою / мов квіти / без коренів».