Анна Трепез – поет, прозаїк, журналіст.
Анна Трепез
Дирижабль
У пульсуючій міражами далечині
уподібнюється до небесних примар –
то виринає, то ховається –
пливе несамовитий дирижабль.
Мої очі хапаються за нього,
мої руки здіймаються до нього:
Побач мене! Почуй мене!
Забери мене, дирижабле!
Я шукаю наступну зупинку в маршруті,
я чекатиму там за розкладом,
аж десь дорогою, в невказаний час
мене підхопить і понесе…
Прощавай, земле, я не сумуватиму!
Світ ввижається, розпорошується
ізсередини дирижабля.
Важко дихати й розвертатися –
без маневрів рушаємо в невідоме.
Мікродійсністю неохопною
ми сповнюємо повітря,
котрим іще ніхто не дихав.
І в дивовижному танці з промінням
ми щезаємо, ми щезаємо…
Так засліплює й розриває зі швидкістю світла,
мої шматки втискаються в нову оболонку
й на заході вона зціліє…
Моє існування тепер легше за повітря,
я лиш починаю відчувати ту несамовитість…
Але я вже – дирижабль.
Тепер я – дирижабль.
Для означення супрематизму Малевич використовував два протилежні образи – нескінченної пустелі та неба (невагомості, авіації). Нове мистецтво, за Малевичем, це погляд з висоти польоту аероплана, а митці є «авіаторами». У верлібрі Трепез читаємо: «У пульсуючій міражами далечині / уподібнюється до небесних примар – / то виринає, то ховається – / пливе несамовитий дирижабль».
Відразу окреслюється нереальний простір – «у пульсуючій міражами далечині». Дирижабль летить, уподібнюючись до небесних примар – уподібнюючись до того, чого не існує, до безпредметності. Малевич писав: «Весь Всесвіт рухається у вихорі безпредметного збудження. Людина також рухається з усім своїм предметним світом у вічність безпредметного, і всі її предмети за суттю своєю безпредметні, оскільки врешті-решт вони не досягають мети».
Наступні рядки поезії ілюструють цей рух до вічності безпредметного: «Мікродійсністю неохопною / ми сповнюємо повітря, / котрим іще ніхто не дихав». Це процес розростання, заповнення абсолютно чистого повітря, надання йому неохопності.
«Світ ввижається, розпорошується» – реальний світ руйнується. «І в дивовижному танці з промінням / ми щезаємо, ми щезаємо» – тобто, перетворюємося на безпредметність.
«Так засліплює й розриває зі швидкістю світла, / мої шматки втискаються в нову оболонку / й на заході вона зціліє…»: зміст піддається фрагментації, його уламки вкладаються в нову форму, що скоро остаточно утвердиться. «Але я вже – дирижабль. / Тепер я – дирижабль»: суцільна трансформація призвела до появи нових, безпредметних змісту та форми.
● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●
Мізантрополь
Мізантрополь – не-континент
він не закінчується
не омивається
Тут тіло втрапляє у пастку з волосся землі
погляд не зустрічає облич
немає легкої ходи
поміж кісток
немає легкої думки
коли вона одна
Розмитими веселковими плямами
по тісних печерах
назустріч спалаху
без крапки
ми мусимо йти
«Мізантрополь» Анни Трепез – поезія антиреалістичної спрямованості, що сконденсувала супрематичну образність. «Мізантрополь – не-континент / він не закінчується / не омивається»: це безмежний простір, що заперечує саму можливість визначення (не-континент). «погляд не зустрічає облич / немає легкої ходи / поміж кісток / немає легкої думки» – образи відсутності.
«Розмитими веселковими плямами / по тісних печерах / назустріч спалаху / без крапки / ми мусимо йти». «Герої» уривку (мешканці Мізантрополю, «ми») є носіями багатьох кольорів одразу (адже: «Розмитими веселковими плямами»). Плями розмиті – в них нема чітких меж, вони можуть розширюватися навсібіч.
Йти без крапки символізує вічний рух без пункту призначення, нескінченний розвиток. Здійснюється долання обмежень – звільнення з тісноти печер.
«Назустріч спалаху» означає рух у напрямі до чогось кардинально відмінного від минулого (минулої темряви та замкненості печер).
«Мізантрополь» – приклад супрематичної урбаністики: топос міста осмислюється як простір безпредметної безмежності, у якій відбувається рух кольорів, що долають обмеження заради розвитку.
● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●
кришталь
втомлений спокоєм моря
обвітрений розпечений камінь
споглядає згори
як (зана-а-адто) повільно
беззахисне скло
розбивається об воду
чарівна фатальність
викрапує маревом
поміж прозоро-синіх пустель
паралізований
багатотонний камінь
мріє побачити небо
крізь уламки кришталю,
що тонуть…
беззахисне скло
розбивається об воду
У верлібрі супрематичними є рядки: «чарівна фатальність / викрапує маревом / поміж прозоро-синіх пустель». В цьому контексті пустеля символізує несправжність, антиреалістичність. Краплі – це кола на тлі пустелі. Але краплі – марево, їх нема насправді. Витворюється геометрична безпредметність на нескінченному тлі. Марево і прозорість – «повітряні» образи, завдяки яким площина пустелі співвідноситься з площиною неба. Це поєднання ілюструє розуміння Малевича супрематизму одночасно як нескінченної пустелі та небесної невагомості.
Супрематична ідея руйнації як звільнення також присутня у поезії: «багатотонний камінь / мріє побачити небо / крізь уламки кришталю / що тонуть». Усталеність («багатотонний камінь») прагне звільнення (небо традиційно асоціюється зі свободою), переходу в нову якість. Шлях до цього – процес подріблення («уламки кришталю») та остаточна руйнація («що тонуть»).
Supremus 